Згідно «Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю», інвалідність є не лише медичним станом, а й наслідком взаємовпливу порушень здоров’я та бар’єрів, що заважають повноцінній участі у суспільному житті. Таким чином в основу було покладено соціальну модель інвалідності, а не клінічну картину захворювання, що радше таврує людину, ніж полегшує життя. За тим же соціальним принципом оцінює функціональні обмеження «вашингтонський протокол», що базується не на діагнозах, а на труднощах у повсякденній діяльності: наскільки людина добре бачить, чує, пересувається чи може вільно спілкуватися тощо. Як усякий кумулятивний ефект цивілізаційне переосмислення людської цінності поза межами продуктивності вплинуло на зростання уваги до прав людини. Зокрема це стосується прав меншин і політичної необхідності юридично закріпляти права інакших. Це також забезпечило зсув у розумінні того, що треба відходити від формальної опіки до гарантування прав і ширшої їхньої соціалізації. Бар’єрність Бар’єри для людей з обмеженнями проявляють себе фізично, інформаційно, комунікаційно та культурно й псують якість їхнього життя багатошарово та багатовимерно. Тож улаштування самих тільки пандусів системну проблему вирішити не можуть. Те, що для осіб без інвалідності є неприємністю чи епізодом, для людей, котрі мають обмеження може перетворюватися на нездоланну перешкоду або серйозну психологічну травму. Мова йде, скажімо, про такі начебто «не критичні» речі, як паперова бюрократія, непридатні інтерфейси, шаблонне мислення у спілкуванні. Для годиться, нагадаємо про деякі з них: низька доступність інфраструктури; суспільна стигматизація: нерівний доступ до освіти, працевлаштування, політичного процесу; емоційна втома від хибних зовнішніх оцінок, страх бути об’єктом жалю чи глузування… Інвалідність перетинається з іншими ідентичностями — вік, стать, етнічність, економічний статус. Наприклад: за даними UN Women  жінки з інвалідністю принаймні в 2–3 рази частіше піддаються насильству, включно такому, що чинять члени сім’ї, партнери або доглядальники в інституціях; BMC Women’s Health   у дослідженні зі Швеції стверджує: жінки з інвалідністю майже вдвічі частіше зазнають насильства від інтимного партнера, ніж ті, хто не має інвалідності; Світовий Банк : «дівчата й жінки з інвалідністю можуть зазнавати до 10 разів більше насильства, ніж інші». Запобігання інтерсекційній (перехресній) дискримінації вимагає складних, гнучких підходів до комунікації. Інклюзивна комунікація Спершу, визначимося з термінами і поняттями. Інклюзивна комунікація не дорівнює політичній коректності. Політкоректність — це свідоме уникання образливих форм. Фільтр, який дозволяє прорідити стигматизуючу мову від стереотипних уявлень, безпідставних упереджень та аб’юзивних ярликів. Тоді як інклюзивна комунікація є підмурівком створення умов для повноцінної взаємодії всіх груп у їхній найповнішій інтерсекційності. У цьому розумінні політична коректність є лише передумовою інклюзивної комунікації. Спілкування в рамках інклюзивної комунікації передбачає, так би мовити «форматування діалогового вікна» і це не тільки звичайні емпатія і делікатність – на жаль, не всім притаманні – але й усвідомлення ширшого контексту, в якому існує людина з фізичними або ментальними обмеженнями. Часто-густо наше щире співчуття, особливо форма, в якій ми його виказуємо, може сприйматися його об’єктом як приниження, зайвий патерналізм чи пряма образа. Не забуваймо, ми спілкуймося з людиною, а не з його діагнозом. Уникаймо зменшувальних форм: «бідненький», «інвалідик». Кажімо: людина з порушенням зору або слуху, а не сліпий чи глухий. Бо, знову ж таки, це ніяк не визначає якості певної особи, а навпаки масштабує особистість до рівня вади.  Не перебільшуємо ані страждання, ані героїзм. Адже люди з тими чи іншим порушеннями навчилися жити з ними і радше компенсували їх, удосконаливши альтернативні здібності чи можливості. Не робімо припущень щодо здатностей людини, виходячи з її фізичного вигляду. Ставимося до дорослих з відповідної до їхнього статусу повагою, а не як до неповноправних дітей. Особливості інклюзивної комунікації Комунікація з особами з порушеннями зору має конкретні вимоги. Необхідно представитися, представити усіх дотичних до розмови присутніх. Під час спілкування продовжуємо користуватися мовою тіла, що позначатиметься на тембрі нашого голосу і надасть співрозмовникові додатковий емоційний контекст. Слід повідомляти, коли припиняємо розмову. Комунікація з особами з порушеннями слуху, очевидно має інші характеристики. Спочатку обов’язково треба з’ясувати, який вид спілкування найбільш зручний для комунікації. Це може бути читання по губах, жестова мова, письмова комунікація або ж бесіда за посередництва сурдоперекладача. Завжди важливий зоровий контакт. Потрібно висловлюватися читко, але не надто повільно, не кричати, що може створити дискомфорт для тих, хто користується слуховим апаратом. Комунікація з особами з порушеннями мовлення також має починатися з визначення найзручнішого способу спілкування: письмо, малювання. Ця взаємодія вимагає терпіння і розуміння того факту, що ми маємо справу з особою з порушеннями мовлення, а не тим, хто має інтелектуальні порушення. Комунікація з особами з інтелектуальними порушеннями має спеціальні вимоги і застереження. Необхідно ставити питання у різний спосіб, аби пересвідчитися, що людина зрозуміла нас, а ми її. Слід ставити загальні запитання, для відповіді на які достатньо однозначної реакції – так/ні. За можливості незле підготуватися до комунікації з людиною з такими порушеннями: розпитати тих, хто знайомий з нею, який спосіб спілкування може бути найбільш ефективним. І наостанок… Чи є на сьогодні політика інклюзивності сталим процесом і незмінною цивілізаційною стратегією принаймні в Європі? Відповідь: ні. Найближчим часом можливе гальмування процесу, ба навіть декларативна відмова від цього курсу. Це станеться, хоча б через те, що сягає піку агресивна ексклюзивна хвиля, котра заперечує цінності та настанови інклюзивності. Путін, Трамп, праворадикальні рухи, релігійні консерватори, «Глобальний Південь» – всі вони заперечують цивілізаційний тренд ЄС. Навіть у середині самого союзу фактично половиною громадян інклюзивна політика відкидається як насильство з боку «брюсельських бюрократів», що засвідчують останні результати виборів до Європарламенту. Таким чином, можна зробити наступний висновок: ліберальна інклюзивна політика є рішучим і яскравим поступом у гуманітарній царині, яка наражається на політичний опір правопопулістської опозиції в середині та тиск деструктивної пропаганди зовні. Ці вороги інклюзивності мають твердий ґрунт під ногами, а саме ксенофобією, густо присмаченою інерцією.

Команда волонтерів: Злагоджена команда з перших днів війни Зібрано команду волонтерів для гуманітарної допомоги та евакуацій. Пройдено тренінги Червоного Хреста з надання першої допомоги. Постійна співпраця з державними організаціями та міжнародними благодійними агенціями (ООН, ОСНА). Участь у кластерах: Захисту, Медичної допомоги, Гігієни, МКП. Транспорт і евакуація: Ефективний автопарк Отримано 3 евакуаційних авто: 2 амбуланси та 1 мікроавтобус. Додано 5 легкових авто від волонтерів. Евакуйовано понад 2,000 осіб, включно з людьми з інклюзією, дітьми та сім'ями. 700 осіб розміщено у соціальних закладах України та ЄС. Гуманітарна допомога: Широка підтримка в умовах війни Роздано допомогу 5,000 родинам. Допомога людям у бомбосховищах, пологових будинках та гуртожитках. Організовано постачання продуктів харчування до гуманітарних центрів. Особливі досягнення: Евакуація дитячого будинку сімейного типу ( 17 осіб). Організація перевезення людей з інклюзією залізничними вагонами (5 вагонів). Розробка унікальних методик евакуації маломобільних груп. Патронажні перевезення: Допомога на місцях 50 патронажних перевезень у Харкові та області. Надано допомогу у 30 кейсах індивідуальної підтримки. Співпраця та визнання: Авторитет і партнерство Підписано меморандуми з департаментами соцзахисту та охорони здоров’я. Визнання у світових медіа за організацію евакуацій. Постійна підтримка військових. Більше дізнатися ви можете завантаживши файл нижче

26 липня 2023 року спільно з Благодійним фондом «Схід SOS» і нашим центром надання гуманітарної допомоги «Волонтер-68» у Харкові було відкрито перший транзитний шелтер з доглядом 24/7 для людей з інвалідністю, залежних  від сторонньої допомоги. З 26 липня 2023 року на початок червня 2025 у нашому пункті тимчасового перебування, котрий ми звикли називати шелтером «Без меж», у різний час перебувало 338 осіб. Внутрішньо переселені особи, пенсіонери, маломобільні та люди з інвалідністю – всі ці категорії у більшості випадків можна прикласти мало не до кожного з підопічних шелтера «Без меж». Як функціонує цей соціальний заклад? Напевно, найточніше нашу діяльність було б назвати невідкладною гуманітарною допомогою. Складовими котрої є невідкладна медична допомога; невідкладна санітарна та морально-психологічна допомога; невідкладна юридична допомога. І зрештою, пошуки гідного і перевіреного місця для постійного перебування людей, які тимчасово знаходяться під нашою опікою і захистом. Тож, мабуть, варто описати увесь процес у його поступовості. До нас часто-густо привозять людей фактично у непритомному стані, виснажених літніх людей, лежачих хворих зі страшними пролежинами та гангренозними абсцесами, маломобільних, які тривалий час були позбавлені необхідного догляду. Щойно евакуюваних з-під обстрілів… Коротше кажучи, людей у шоці з величезними проблемами зі здоров’ям, загубленими документами і тощо, тощо. Наше завдання за місяць по можливості дати раду їхньому психофізичному станові. Це вочевидь включає медичне обстеження, консультації профільних фахівців, за необхідності амбулаторне або стаціонарне лікування, а також реабілітаційні процедури у самому шелтері для чого маємо спеціалістку, котра допомагає нашим бенефіціарам на постійній основі. За той же час нам необхідно впорядкувати проблемиз їхнім соціальним статусом: відновлення документів, переоформлення банківських карток, за потреби встановлення групи інвалідності. У разі, коли стан підопічного стабілізовано, проблеми юридичного та фінансового характеру внормовано – і за умови, що місце постійного перебування знайдено, перевірене та погоджено –настає момент логістичного планування: як доставити нашого бенефіціара до пункту призначення постійного проживання у максимально комфортний для нього спосіб. Що це може бути? Звичайно, це можуть бути родичі, якщо їхні обставини дозволяють прийняти близьку людину, але частіше ми маємо справу з геріатричними пансіонатами в Україні та закордоном або іншими спеціалізованими закладами, котрі опікуються особами з тими чи іншими порушеннями. І ось на знаменну для нас дату 23 червня – заснування нашого центру – ми виходимо на якісно новий щабель надання допомоги. За партнерства з Благодійним фондом «Схід SOS», Проєктом EMPOWER (GIZ) та БФ Посткод  ми відкриваємо Інклюзивний Реабілітаційний Центр для перебування осіб з фізичними обмеженнями та учасників бойових дій». Це наш спосіб розширення меж гуманітарної допомоги.

У діяльності ГО «ЦНГД «Волонтер-68»» транспортна складова посідає, як кажуть, не перше, але і не друге місце.  Це вельми диверсифікована сфера і водночас дуже гнучка система, що в будь-який момент готова відповідати на ситуаційні виклики.  Сьогодні ти маєш мчати на термінову евакуацію, а завтра мало не за похвилинним графіком доставляти харчові чи гігієнічні набори переважно нездоровим літнім людям, які абсолютно залежать від зовнішньої підтримки. Одного разу ти прямуєш у далеке відрядження для виконання спеціального завдання, а іншого — перевозиш маломобільних і лежачих хворих до прихистку тимчасового перебування чи щоденно забезпечуєш цей наш заклад усім необхідним. Ще однією формою наших безоплатних соціальних послуг є участь у програмі Департаменту соціальної політики Харківської міської ради «Інватаксі».  Ця транспортна послуга надається пільговим категоріям: особам з інвалідністю I та II груп з ураженням опорно-рухового апарату, які пересуваються на кріслах колісних, та учасникам бойових дій, що отримали ураження внаслідок бойових дій. Очевидно, що наше реагування на сто відсотків залежить від розгортання чи зміни характеру воєнного протистояння в нашому регіоні.  Зокрема, щодо перевезень сама за себе промовляє затребуваність різних транспортних послуг залежно від перебігу бойових дій.  Так, у 2022 році 99% роботи нашої кавалерії складали евакуаційні рейси.  У 2023 році ситуація змінилася: 48% — евакуації, 52% — перевезення іншого роду.  А вже 2024 рік показує наступну ситуацію: 23% — евакуації, 52% — патронажні перевезення, 25% — соціальні таксі.  За підсумками першої половини 2025 року: 16% — евакуації, 67% — патронажні перевезення, 17% — соціальні таксі. Наближається наш трирічний ювілей, і до нього ми підходимо з наступними результатами: усього перевезено більше трьох з половиною тисяч потерпілих від війни та осіб пільгової категорії. Наш автомобільний парк наразі складається з дев’яти транспортних засобів.  Серед них є джипи підвищеної прохідності, спеціалізовані для перевезення лежачих хворих; амбуланси; буси, обладнані ліфтами для перевезення осіб на кріслах колісних; а також легковики, що використовуються у менш складних випадках. Налагоджено зв’язки із соціальними службами міста і області; просувається робота з багатьма громадами Харківщини, тому що потреби в перевезенні зростають. Наша кавалерія надійна і досвідчена, вона готова до будь-яких перешкод у майбутньому, і ніщо не стане їй на заваді!

Я, Плотницька Ірина Степанівна, мені 59 років. До війни мешкала у с. Руські Тишки, Харківського району. Маю інвалідність ІІ групи по зору (вроджена катаракта правого ока, глаукома та відшарування сітківки лівого ока). У селі мешкала у домі барачного типу – всі «зручності» у дворі. На початку війни потрапила в окупацію: не змогла виїхати – не випускали. Через це не змогла вчасно лягти на операцію. Не було необхідних очних крапель, тому око, яким я ще бачила, остаточно осліпло.  І якщо раніше я могла вести звичайний спосіб життя, то після цього стала потребувати сторонньої допомоги. Дім, в якому я мешкала згорів при бомбардуванні. Знайомі по селу пускали мене пожити до себе, але і тут знову не пощастило, їхню хату теж розбомбило попаданням снаряду. Залишилася я без нічого, тільки те у що була вдягнута і папери. Після звільнення. ЗСУ дали дозвіл на виїзд: вибиралася своїм ходом. Виїхати допоміг сусід, діти виїхали раніше. Лариса Пісня По приїзді мене посилили у гарному гуртожитку. Я змогла зробити операцію на правому оці, тепер уже можу розрізняти світло і темряву, а часом трапляється розбирати навіть силуети предметів, отримала І групу інвалідності. Дуже вдячна адміністрації гуртожитка за чуйне й уважне ставлення. Добрі люди всіляко полегшують життя. Окремо хочу подякувати організації «Волонтер-68» за соціальну робітницю Пісню Л.Б., яку дали мені у поміч.

Я, Корделюк Іван Васильович. Народився 15.04.1944 у с. Луково, Малорицького району, Брестської області. Батьки, Василь Гаврилович та Анастасія Тарасівна працювали у колгоспі. Після закінчення семирічної школи вступив на курси водіїв. З 1963  по 1966 роки служба в армії у ракетних військах. Після служби переїхав у селище Дворічне. Працював у РЕС, цієї організації пішов на заслужений відпочинок. З початку війни лишався у селищі. Коли у вересні 2022 року почалися бої за визволення наших територій від загарбників, через неможливість залишатися в зоні бойових дій, я евакуювався до міста Харкова. Зараз перебуваю у гуртожитку №…  Син залишився у Дворічному. Доля його невідома, оскільки зв’язок втрачено внаслідок окупації селища. У Харкові я знайшов свою другу домівку. Хочу щиро подякувати всім, хто допоміг нам у скрутному становищі: волонтерам, які вивозили нас під обстрілами, керівникам Дворічанської громади за організацію евакуації, працівникам гуртожитку, харків’янам, які надавали і надають нам допомогу. Особливо хочеться подякувати волонтеру на ім’я Ігор, на жаль не знаю його прізвища. Це дуже чуйна людина, яка дуже мені допомогла. Зараз нами опікується громадська організація «Волонтер-68». Це справжні фахівці, які підтримують нас в усьому, піклуються про нас. Щира дяка всім, хто не забуває про нас.

Оголошення про Відкритий Тендер На постачання  Мобільний Ступенчатий підйомник для крісел колісних М. Харків                                                                            2 травня 2025 року Замовник:  Громадська організація «Центр надання гуманітарної допомоги «Волонтер-68» за проєктом «Драйв Інклюзії 2.0», який реалізується у межах проєкту EMPOWER, що фінансується Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку (BMZ) спільно з Європейським Союзом та реалізується GIZ Ukraine, оголошує про проведення Тендеру на постачання  Ступенчатого підйомнику для крісел колісних     Дата оголошення тендеру 02.05.2025 року Термін подання тендерних пропозицій 22.05.2025 року (включно до 23.59 годин) Дата оголошення переможця 23.05.2025 року Предмет закупівлі Мобільний ступенчатий підйомник для крісел колісних   Кількість 2 одиниці Форма оплати Безготівковий розрахунок Умови оплати Оплата по факту поставки Строк поставки до 31 травнz 2025 року Умови участі у тендері: ●   Лист-заявка від учасника (в довільній формі з обов’язковим зазначенням про бажання прийняти участь у тендері, обізнаність з умовами проведення тендеру та згодою на обробку персональних даних); ●   Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (наявність відповідних видів економічної діяльності, інформація про посадових осіб тощо); ●  Пропозиція вартості під'омника. Постачальник може запропонувати різні  модифікації мобільних під’омників для під’ому маломобільних  осіб на кріслах колісних. Пропозиції, направлені після 22.05.2025 року, не розглядаються ( для поштових відправлень дата прибуття на відділення Нової пошти Харків відділення поштомат №43045 – 22.05.2025р.)  . ●  Вартість пропозиції не має перебільшувати 190000,00 гривень ( за 2 одиниці). У випадку, якщо пропозиція вартості перебільшує бюджет, Замовник може відхилити пропозицію. До оголошення переможця інформація про пропозиції не розкривається.   Заявка та документи до неї приймаються в закритих конвертах, з обов’язковим зазначенням на конверті:  теми листа: «Пропозиція на конкурс «Мобільний ступенчатий підйомник для крісел колісних» та найменування учасника конкурсу   Заявки приймаються нарочним (кур’єрською доставкою) за адресою м. Харків, Макіївська 51А, контактний тел 0991610348. Або Нова пошта  : ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ "ЦЕНТР НАДАННЯ ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ "ВОЛОНТЕР-68" ЄДРПОУ 44808422 Бєлоус Роман Анатолійович 0968405325 ВІДПРАВЛЯТИ НА ОРГАНІЗАЦІЮ. Поштомат "Нова Пошта" №43045 м.Харків Уточнення та питання можете надіслати до 22.05.2025 включно, на електронну адресу  vvolonter68@gmail.com Критерії відбору переможця (в порядку значущості): Кандидат, який набрав максімальну кількість балів обирається переможцем. Максімальна кількість балів 100  балів. Крітерії 1.     Цінова пропозиція вартості під’омника, максімальна кількість балів 50 балів за найнижчу пропозицію. Усі наступні пропозиції отримують бали за спаданням з кроком 10 балів , наприклад 50-10=40, 40-10=30 і так далі. 2.     Функціональні характеристики підйомника (25 балів): відповідність технічним вимогам ( надаються нижче) Відповідність 25 балів,   відсутність  0 балів. 3.     Наявність кодів КВЕД відповідної діяльності 25 балів, відсутність 0 балів. Технічні умови додаються   Технічні умови до Відкритого Тендеру На постачання  Мобільний ступенчатий підйомник для крісел колісних 1. Навантаження 120-180 кг 2.Ширина кріплення для візка регулюється в діапазоні 50-80 см. 3.Вихідна потужність електродвигуна 120 -180Вт 4.Матеріал: високоміцний алюміній 5.Акумуляторна батарея: не менш 13 А/год 24В 6. Запас ходу на одному заряді 500-800 ступеній 7. наявність сертифікатів якості

Я, Губарєв Володимир Олександрович, народився 4 березня 1955 році в с. Подоли, Куп’янського району. Жив, працював, одружився.  Жінку звуть Світлана. Маю доньку і онуку, якій вже 8 рочків. Родина дуже хороша, я всіх дуже люблю і страшенно дорожу ними. Здоров’я маю слабкеньке, хворію з 2000 року, є інвалідом ІІ групи загального захворювання. Часто турбує серце, стрибає тиск. Вперше стався мікроінсульт, а вдруге вже серйозно розбило. Дуже ще сильно непокоюся за свій дім, болить душа за рідні стіни. А серце просто плаче і рветься додому вернутися з родиною. Куп’янськ був під окупацією з березня 2022р. Спочатку було відносно спокійно, чути лише далекі перестрілки, але як все почало наближатися нам дуже ставало страшно. Щодня ми бачили і чули як по трасі і по селу рухається воєнна техніка: танки, бтр-и, сау і решта. Нас це лякало так, що важко описати словами. Літали літаки та гвинтокрили: гвинтокрил залетить постріляє і летить собі геть, танк заїде постріляє і їде собі. Хату розбили – без вікон, без дверей. Вертатися нема куди! А ми сиділи у погребі зі свічкою, не було води, газу. Сиро, зимно, щоб хоч якось зігріти – тулилися одне до одного. Унучка сильно плакала, просила, щоб вони припинили стріляти. Коли було трохи тихіше, ми піднімалися з погребу і намагалися щось приготувати на вогнищі.    Було навіть таке, що ми цілими днями не виходили з погребу, а під нашими ногами здригалася земля. Благали лише про одне, аби залишитися живими. Ірина Ворвуль Я був евакуйований волонтерами 27 вересня 2023 року без родини. Родина поїхали до Голландії, дружина щодня телефонує, нещодавно приїздила з унучкою. Наразі мешкаю у Харкові в гуртожитку №… За мною доглядає соціальна працівниця з організації «Волонтер-68», з усім мені допомагає, що я не попрошу її зробити. Ірина добра і чуйна жінка, мені дуже пощастило з такою помічницею. Я дуже вдячний, що є така організація, спасибі їм велике. Вони займаються вкрай доброю справою, підтримуючи таких людей як я. Безмежна їм дяка!

Мені – 85 років. Я мешкала у селищі Ківшарівка, Куп’янського району. Жили добре в квартирі з усіма зручностями, у будинку з дружніми сусідами. Отримувала пенсію. Мала свою ділянку землі із задоволенням займалася городиком. Я жила сама, бо чоловік помер задовго до війни, тож я удова вже двадцять років. З початком війни зоставалася у селищі. До останнього вірила, що все це скоро минеться, бо їхати було ні до кого і нікуди, тому лишалася допоки будинок був цілий. Проте коли після прильоту повилітали всі вікна і двері, будинок перестав бути придатним для проживання. Після цього я виїхала. Не передати словами скільки страху я натерпілася під час евакуації. Через бомбардування я стала недочувати плюс до кучі інших болячок: протрузії хребта, вади зору, травми колін – часом необхідно викачувати рідину з колінних суглобів. Лариса Пісня Виїздили з допомогою волонтерів. Привезли до Харкова, з початку поселили в якійсь барак з циганами та жахливими умовами. Добре, що раніше в Харків переїхали мої добрі сусіди по селищу, вони винаймають квартиру у місті. Спасибі їм – забрали мене бідолашну. Потім Наташа – сусідка, в якій я жила – знайшла цей гуртожиток провулок Руставелі 7, де я мешкаю по сьогодні. Гуртожиток – хороший, з усіма зручностями. Керівництво турботливе, прихильне. Дуже вдячна організації «Волонтер-68» за соціальну працівниці, яку дали мені в поміч.

Уявіть на мить, що ви не можете зробити найпростіше — просто встати з ліжка і піти туди, куди хочете. Ваша свобода рухатися, відчувати простір навколо, зникла. І цей стан — не метафора, а реальність для багатьох людей, яких війна, хвороби чи інші обставини поставили на межу виживання. Для них кожен день — це боротьба, кожен рух — це подвиг. Але це не має бути їхнім життям. І саме тому у травні 2025 року ми розпочали новий проєкт ECHO, у партнерстві Help Age International. Проєкт передбачає надання послуг соціальних перевезень та евакуації та надання адресної допомоги засобами гігієни літнім та маломобільних особам Харківського регіону. Цей проєкт — це не просто перевезення. Це не лише вантаж, який треба доставити з пункту А в пункт Б. Це збереження гідності. Це можливість сказати: "Я не самотній". Це спосіб повернути людям не лише фізичну рухливість, а й відчуття, що вони важливі, що їх життя — це не просто набір потреб, а ціла історія, з якою варто рахуватися. ECHO — це про турботу, яка не обмежується лише тим, щоб допомогти дістатися до полікліники чи ЦНАПУ. Це про те, щоб почути людину, розуміти, чого їй дійсно потрібно, чого їй не вистачає, навіть якщо це просто ковдра чи теплий погляд. Адже інколи те, чого більше за все хочеться, — це не просто практична допомога, а увага, яка повертає тебе до життя. І ми це даємо. Ми уважно слухаємо кожну людину, ставимо їй питання, що здаються нескінченно важливими: "Тобі потрібен супровід? Який у тебе стан?" Це, мов наважитися сказати: "Я тебе бачу. Ти не один." Це не просто послуга. Це контакт з людським болем і надією. І кожен такий крок — це шанс повернути людині частину її світу, частину того, що відібрала війна. А коли ми доставляємо гігієнічні набори — вони не просто набір предметів. Це не дрібниці. Це — те, що дозволяє людям не відчувати себе забутими, покинутими. Це — знак того, що вони не залишені на узбіччі, що їх життя має значення, що хтось турбується про їхні потреби. Ми не можемо вирішити всі проблеми одразу. Але ми можемо зробити цей день трішки легшим для тих, хто намагається вижити в обставинах, які неможливо навіть уявити. Це спільний рух, це і є життя.

Свідоцтва жертв російської агресії, досвід перебування в окупації, психологія та самоусвідомлення наших співгромадян під час важких випробувань є тією частиною нашої модерної історії, без належного осягнення якої побудова спільного національного майбутнього не матиме міцного підмурівка. Особливого значення набувають, так би мовити фотографічні фіксації подій, думок і психофізичних станів у самому не відрефлексованому викладі, що якнайточніше передають безпосередній досвід. Ми публікуємо власноруч написані спогади однієї з наших підопічних без жодних змін і правок, тим більш автентичними та психологічно достовірними, на нашу думку, вони відкриваються читачеві. Я, Чоломбітько, Віра Олексіївна, 1938 року народження, жителька с. Липці Харківського р-на з 1959 року. Все моє життя пройшло у цьому селі. Тут народилися діти (два сина) онуки, правнуки. Сини жили окремо від мене своїми сім’ями, своїми заботами. В мене був свій будинок, огород, садок і все що буває на сільських ділянках. Я працювала на різних посадах в торгівлі (28р. неприривного стажу в одній організації). З чоловіком життя не склалося з дуже тяжких причин. В 1993р. вийшла на пенсію. Пенсія мала була, стала розводити живність: корову, свинню, курей, индовуток [індокачок], телят. Думала здужаю, але мене ніхто не підтримував і я все збула, бо самій було нездолати цю ношу. Занімалась тільки огородом: садила картоплю і різну огородину. Прийшла незалежність України. Розруха всього, що було нажито. Але ми вижили, побороли всі ті недоліки, які проявляли наші державні діячи. Україна відродилася, стала рости, забажала дружби з Європою. Але знайшовся ірод КГБ-ст, якому наша незалежність стала комом в горлі. Він напав на нашу багатостраждальну, любиму, цвітучу країну. 24 лютого 2022р. у 5 годині утра Липці прийняли перві удари бомб. За ударами пішли БТР-и з військовими. Я живу в центрі села бачила і чула все своїми очима. Вночі цього числа в 11-12г. пройшла по трасі армада машин, танків з солдатами в сторону Харкова. Говорити, що страшно було – не можу, тому що не вірилося, що супостат наважиться бомбити нашу Україну. Можливо в моїх мізгах заложено було ще в дитинстві безстрашія тієї війни, яку я пройшла. Ось я нікуди і не думала тікати. Він, проклятий , став закидати нас гуманітарками, [аби] доводити, що він прийшов як визволитель. Ми, звичайно, брали, але не продавали себе, свою Україну, свою мову, свою землю проклятому москалю. Так пройшло пів року. Електрики не було, газу теж. Приходилося шукати хоч-якого хмизу щоб що-небуть зварити, нагріти води помитися, постирати. В цей період я занімалася огородом. Коли не було обстрілів, виходила на огород обробляти землю. А надімною летять ракети, йшла трасса над моєю хатиною. Лежу на землі і слухаю де впало, встаю і продовжую полоти. Ось таке було життя. А 11 вересня вночі мене первий раз розбило. Коли тікали фашисти вони заложили в бокс ракету дальньої дії. Ось вночі вона і рвонула. Була побита криша на фігелі [флігелі] і хаті. Ну це ще були цвіточки  -  ягідки були впереді. В цей період я вже була одна. Всі евакуїровавшиїся [ті, хто евакуювалися], потікали як криси, а мене залишили доглядати їхні хати, та мого свата – невістчиного батька. Ось цього свата я і доглядала більше місяця. А він глухий, вередливий, давай йому дієту, клізьму і тому подібне. 11 вересня вернулися наші солдатики. Ми повилазили з подвалів, повеселіли, зібрали урожай на огорадах, полагодили побите. Електрики дали світло, газовики газ, все це в нас було аж до 6 травня 2024 року. Казалось, що життя налажується, але це було затишшя перед бурею. Фашист не дрімав, він думав поставити нас на коліна. 5 грудня 2023р. мене розбило другий раз. Було пряме попадання у фігель. Я спала у будинку і проснулася від того, що вилетіли двері де я спала. Ніч, я роздіта, вікна побиті, фігель розбитий, двері серед двору лежать, сарай, гараж, погріб, туалет – одна груда каміння. Хоть як-небуть забили вікна, збити докучі двері, накрити кришу брезентами, прийшли сусіди, помогли. Так я там і зустріла 2024 рік. Тепер уже було страшно, але я все-таки залишилася там. Розбирала завали, витягала, що змогла, одна, бо нікому було допомогти. Правда, продуктову гуманітарку допомагала моя сваха Таня і син, який вернувся нібито «доглядати» мене, а сам на другий день утік у тестеву хату, бо його була розбита теж цілком, одні уламки валялися та щебінь. Як я не храбрилася, ну прийшлося іти до сина в сватову хату. Тут не так бомбило, як у центрі, але не довго. Супостат почав приміняти «каби», зажигаючі ракети, гради, безпілотники і розбивати мирні людські будинки, адміністративні пункти, магазини, школи, лікарню. Це був якійсь ад. Не було і минути, щоб щось не летіло над хатою чи поблизу хати. Ми більше сиділи в підвалах чим в будинку. Син ховався в сусідньому підвалі, а я вдома одна. Піду до нього, а він дивиться на мене і плаче – говорить: «Мамо, нас поубивають, ми смертники». Я сіла біля нього, обняла і говорю: «Давай сидіти вмісті, щоб коли нас поубиває, ми були разом, а то потім буде трудно шукати останки наші». Я розуміла, що ми смертники, але допомоги ми уже не ждали. Син нівяку не хотів їхати, а я не змогла залишити його одного. Вилізала з підвалу пригинаючись, збирала сугиняк, щоб затопити і нагріти води на чай, вже не кажучи за їжу. В цей час я почула, що щось грюкає в ворота. Це були поліцейські, які приїхали нас забрати. Їм з-за кордону подзвонила моя невістка, щоб нас забрали звідси силою. Він не хотів їхати, його силою витягли з підвалу, посадили в машину. Вони ризикували теж своїм життям, щоб  нас вивезти, бо тут вже не було можливості ні їхати, ні стояти. От нас сфатили голих, як кажуть, і босих посадили в машину, в чому були одіті в тому і приїхали на наш пункт, де оприділяли де кому жити. Я хотіла хоть що-небудь кинути в сумку, а за мною бігають, умоляють бросити і тікати, бо над нами вищать, свістять ракети, бомби. Ми спаслися, дорогою не побило. Ось так я стала бомжихою. Ольга Мушарова Нас оприділили 17 травня 2024р. в общежитіє на Ярослава Мислі №... Умови тут хороші: світлі кімнати, душова, кухня, прачечна, туалет, а тільки немає здоров’я. Хожу зігнута з палкою, боліт позвонок, ізносився з роками. Оділи нас чужі люди, небайдужі до нашої біди. Мені допомагають «Волонтери – 68», якими я дуже дорожу. Я бажаю цим служителям доброти, які наділені щедрим даром мудрості розуму терпіти горе і трудності людей, від усього серця здоров’я Вам дорогі наші помічники. Особливе велике спасибі моєму волонтеру Олі , яка з терпінням і увагою відноситься до моїх просьб.

В документі нашої організації, що ми згадуємо вдруге, визначені конкретні вихідні пункти і доволі читки орієнтири у майбутньому, до яких ми прагнемо наблизитися. Хто ми є Щодо вихідних пунктів – ми є організацією, що сфокусована на всебічній допомозі особам з інвалідністю, які найбільше потерпають від війни. Складні випадки - наш профіль. Воднораз ми не є тими, хто женеться за статистикою результатів та втрачає фокус з людини. Ми бачимо світ, в якому інклюзивність та рівність є нормою і вважаємо себе тими, хто цю норму просуває. Ми є видимими у своєму регіоні лідерами змін у сфері оперативної допомоги особам з інвалідністю, їхньому оточенню та патронатним службам за умов воєнного часу. Ми відчуваємо себе пропагаторами ідей інклюзивності, втілюючи їх щодня у практичні вчинки. Через свої канали комунікації ми впроваджуємо міжнародні стандарти інклюзивної освіти та політики у спектрі від лекційної роботи до залучення ЗМІ. Ми є платформою для професійних обговорень стейкхолдерів  і допомагаємо колегам по цеху трансформувати наш власний досвід у стандартизовані інструменти та алгоритми фахової допомоги. Ми працюємо безпосередньо з людьми з інвалідністю і бачимо своїм обов’язком унаочнити їхню присутність у громадах. Зняти для загалу покров невидимості з їхніх життів. Ми сприймаємо нашу організацію як чотирипроменеву зорю, що символічно означає сяючий дороговказ у ночі: ми – платформа, ми – експерти, ми – голос  ми – мережевий вузол. Регістр нашого голосу налаштований на кілька тонів і його звучання залежить від аудиторії, для якої він лунатиме і контексту, в якому він себе проявить. Наш тон, в першу чергу український, в другу - коректний, в третю - ніколи не пафосний, хоча і не ортодоксальний. Під час евакуації ми не ведемо дискусій – ми діємо, тож в ці критичні моменти наш тон можна назвати директивним. Ми розповідаємо про свою польову роботу без ажіотації, хоча вона вочевидь емоційно заряджена. Наші освітні програми передбачають більш емоційну подачу, адже аудиторія, котру ми залучаємо не сприймає жодного академізму, бо наша цільова група – здебільшого люди старшого віку.  Чого ми прагнемо Серед своїх програмних завдань ми бачимо створення всеукраїнської мережі «Амбасадорів інклюзії», яка повертає особам з інвалідністю суб’єктність і складається не тільки з тих, хто допомагає, а й тих, хто потерпає. Мережі, яка взаємодіє, навчається та впливає на оточення. Ми висвітлюватиме покроковий процес її становлення, адже спостереження за еволюцією соціального організму також є шляхом розуміння та прийняття нових форм суспільних відносин. Посилити свій вплив на сферу інклюзії (особливо в тому, що стосується допомоги  в екстремальних умовах): організація авторських тренінгів щодо евакуації, транспортування та надання першої допомоги, логістика; друк та розповсюдження флаєрів, посібників з алгоритмами дій; проведення цільового форуму; організація експертного круглого столу. Покращити якість контенту та урізноманітнити канали та формати: вдосконалити контент для ТікТок (перехресні посилання між каналами наших комунікаці); поширювати наші матеріали у мережі LinkedIn з урахуванням її формату; урізноманітнити контент на YouTube. Підняти рівень громадської обізнаності щодо питань інклюзивності та доступності: створення словника інклюзивності; проведення інформаційних кампаній для тих, хто стикається з проблемою бар’єрності по роду своєї діяльності; Зберегти історію організації: написання книги «волонтер-68»; створення серії документальних фільмів на основі власних архівних зйомок і розповідей учасників подій, що відображатимуть атмосферу, зміст і технологію роботи професіоналів у кризових умовах; створення цифрового  «Музею волонтерської пам’яті». Розширення масштабу висвітлення правозахисної тематики як глобального тренду: публікація аналітичних матеріалів з відповідної тематики у форматі лонг-рідів. В нас насправді грандіозні плани.