Очима жертв війни. Віра Олексіївна

Свідоцтва жертв російської агресії, досвід перебування в окупації, психологія та самоусвідомлення наших співгромадян під час важких випробувань є тією частиною нашої модерної історії, без належного осягнення якої побудова спільного національного майбутнього не матиме міцного підмурівка. Особливого значення набувають, так би мовити фотографічні фіксації подій, думок і психофізичних станів у самому не відрефлексованому викладі, що якнайточніше передають безпосередній досвід. Ми публікуємо власноруч написані спогади однієї з наших підопічних без жодних змін і правок, тим більш автентичними та психологічно достовірними, на нашу думку, вони відкриваються читачеві.

Я, Чоломбітько, Віра Олексіївна, 1938 року народження, жителька с. Липці Харківського р-на з 1959 року. Все моє життя пройшло у цьому селі. Тут народилися діти (два сина) онуки, правнуки.

Сини жили окремо від мене своїми сім’ями, своїми заботами. В мене був свій будинок, огород, садок і все що буває на сільських ділянках. Я працювала на різних посадах в торгівлі (28р. неприривного стажу в одній організації). З чоловіком життя не склалося з дуже тяжких причин.

В 1993р. вийшла на пенсію. Пенсія мала була, стала розводити живність: корову, свинню, курей, индовуток [індокачок], телят. Думала здужаю, але мене ніхто не підтримував і я все збула, бо самій було нездолати цю ношу. Занімалась тільки огородом: садила картоплю і різну огородину.

Прийшла незалежність України. Розруха всього, що було нажито. Але ми вижили, побороли всі ті недоліки, які проявляли наші державні діячи.

Україна відродилася, стала рости, забажала дружби з Європою. Але знайшовся ірод КГБ-ст, якому наша незалежність стала комом в горлі. Він напав на нашу багатостраждальну, любиму, цвітучу країну.

24 лютого 2022р. у 5 годині утра Липці прийняли перві удари бомб. За ударами пішли БТР-и з військовими. Я живу в центрі села бачила і чула все своїми очима. Вночі цього числа в 11-12г. пройшла по трасі армада машин, танків з солдатами в сторону Харкова.

Говорити, що страшно було – не можу, тому що не вірилося, що супостат наважиться бомбити нашу Україну. Можливо в моїх мізгах заложено було ще в дитинстві безстрашія тієї війни, яку я пройшла. Ось я нікуди і не думала тікати.

Він, проклятий , став закидати нас гуманітарками, [аби] доводити, що він прийшов як визволитель. Ми, звичайно, брали, але не продавали себе, свою Україну, свою мову, свою землю проклятому москалю.

Так пройшло пів року. Електрики не було, газу теж. Приходилося шукати хоч-якого хмизу щоб що-небуть зварити, нагріти води помитися, постирати. В цей період я занімалася огородом. Коли не було обстрілів, виходила на огород обробляти землю. А надімною летять ракети, йшла трасса над моєю хатиною. Лежу на землі і слухаю де впало, встаю і продовжую полоти. Ось таке було життя.

А 11 вересня вночі мене первий раз розбило. Коли тікали фашисти вони заложили в бокс ракету дальньої дії. Ось вночі вона і рвонула. Була побита криша на фігелі [флігелі] і хаті. Ну це ще були цвіточки  -  ягідки були впереді.

В цей період я вже була одна. Всі евакуїровавшиїся [ті, хто евакуювалися], потікали як криси, а мене залишили доглядати їхні хати, та мого свата – невістчиного батька. Ось цього свата я і доглядала більше місяця. А він глухий, вередливий, давай йому дієту, клізьму і тому подібне.

11 вересня вернулися наші солдатики. Ми повилазили з подвалів, повеселіли, зібрали урожай на огорадах, полагодили побите. Електрики дали світло, газовики газ, все це в нас було аж до 6 травня 2024 року. Казалось, що життя налажується, але це було затишшя перед бурею. Фашист не дрімав, він думав поставити нас на коліна.

5 грудня 2023р. мене розбило другий раз. Було пряме попадання у фігель. Я спала у будинку і проснулася від того, що вилетіли двері де я спала. Ніч, я роздіта, вікна побиті, фігель розбитий, двері серед двору лежать, сарай, гараж, погріб, туалет – одна груда каміння.

Хоть як-небуть забили вікна, збити докучі двері, накрити кришу брезентами, прийшли сусіди, помогли. Так я там і зустріла 2024 рік.

Тепер уже було страшно, але я все-таки залишилася там. Розбирала завали, витягала, що змогла, одна, бо нікому було допомогти. Правда, продуктову гуманітарку допомагала моя сваха Таня і син, який вернувся нібито «доглядати» мене, а сам на другий день утік у тестеву хату, бо його була розбита теж цілком, одні уламки валялися та щебінь. Як я не храбрилася, ну прийшлося іти до сина в сватову хату.

Тут не так бомбило, як у центрі, але не довго.

Супостат почав приміняти «каби», зажигаючі ракети, гради, безпілотники і розбивати мирні людські будинки, адміністративні пункти, магазини, школи, лікарню. Це був якійсь ад. Не було і минути, щоб щось не летіло над хатою чи поблизу хати.

Ми більше сиділи в підвалах чим в будинку. Син ховався в сусідньому підвалі, а я вдома одна. Піду до нього, а він дивиться на мене і плаче – говорить: «Мамо, нас поубивають, ми смертники». Я сіла біля нього, обняла і говорю: «Давай сидіти вмісті, щоб коли нас поубиває, ми були разом, а то потім буде трудно шукати останки наші».

Я розуміла, що ми смертники, але допомоги ми уже не ждали. Син нівяку не хотів їхати, а я не змогла залишити його одного.

Вилізала з підвалу пригинаючись, збирала сугиняк, щоб затопити і нагріти води на чай, вже не кажучи за їжу. В цей час я почула, що щось грюкає в ворота. Це були поліцейські, які приїхали нас забрати. Їм з-за кордону подзвонила моя невістка, щоб нас забрали звідси силою. Він не хотів їхати, його силою витягли з підвалу, посадили в машину. Вони ризикували теж своїм життям, щоб  нас вивезти, бо тут вже не було можливості ні їхати, ні стояти. От нас сфатили голих, як кажуть, і босих посадили в машину, в чому були одіті в тому і приїхали на наш пункт, де оприділяли де кому жити.

Я хотіла хоть що-небудь кинути в сумку, а за мною бігають, умоляють бросити і тікати, бо над нами вищать, свістять ракети, бомби. Ми спаслися, дорогою не побило.

Ось так я стала бомжихою.

Ольга Мушарова

Нас оприділили 17 травня 2024р. в общежитіє на Ярослава Мислі №...

Умови тут хороші: світлі кімнати, душова, кухня, прачечна, туалет, а тільки немає здоров’я. Хожу зігнута з палкою, боліт позвонок, ізносився з роками. Оділи нас чужі люди, небайдужі до нашої біди.

Мені допомагають «Волонтери – 68», якими я дуже дорожу. Я бажаю цим служителям доброти, які наділені щедрим даром мудрості розуму терпіти горе і трудності людей, від усього серця здоров’я Вам дорогі наші помічники.

Особливе велике спасибі моєму волонтеру Олі , яка з терпінням і увагою відноситься до моїх просьб.