Неоднорідний світ рівних можливостей

Згідно «Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю», інвалідність є не лише медичним станом, а й наслідком взаємовпливу порушень здоров’я та бар’єрів, що заважають повноцінній участі у суспільному житті. Таким чином в основу було покладено соціальну модель інвалідності, а не клінічну картину захворювання, що радше таврує людину, ніж полегшує життя.

За тим же соціальним принципом оцінює функціональні обмеження «вашингтонський протокол», що базується не на діагнозах, а на труднощах у повсякденній діяльності: наскільки людина добре бачить, чує, пересувається чи може вільно спілкуватися тощо.

Як усякий кумулятивний ефект цивілізаційне переосмислення людської цінності поза межами продуктивності вплинуло на зростання уваги до прав людини. Зокрема це стосується прав меншин і політичної необхідності юридично закріпляти права інакших. Це також забезпечило зсув у розумінні того, що треба відходити від формальної опіки до гарантування прав і ширшої їхньої соціалізації.

Бар’єрність

Бар’єри для людей з обмеженнями проявляють себе фізично, інформаційно, комунікаційно та культурно й псують якість їхнього життя багатошарово та багатовимерно. Тож улаштування самих тільки пандусів системну проблему вирішити не можуть.

Те, що для осіб без інвалідності є неприємністю чи епізодом, для людей, котрі мають обмеження може перетворюватися на нездоланну перешкоду або серйозну психологічну травму. Мова йде, скажімо, про такі начебто «не критичні» речі, як паперова бюрократія, непридатні інтерфейси, шаблонне мислення у спілкуванні.

Для годиться, нагадаємо про деякі з них: низька доступність інфраструктури; суспільна стигматизація: нерівний доступ до освіти, працевлаштування, політичного процесу; емоційна втома від хибних зовнішніх оцінок, страх бути об’єктом жалю чи глузування…

Інвалідність перетинається з іншими ідентичностями — вік, стать, етнічність, економічний статус.

Наприклад: за даними UN Women жінки з інвалідністю принаймні в 2–3 рази частіше піддаються насильству, включно такому, що чинять члени сім’ї, партнери або доглядальники в інституціях; BMC Women’s Health  у дослідженні зі Швеції стверджує: жінки з інвалідністю майже вдвічі частіше зазнають насильства від інтимного партнера, ніж ті, хто не має інвалідності; Світовий Банк: «дівчата й жінки з інвалідністю можуть зазнавати до 10 разів більше насильства, ніж інші».

Запобігання інтерсекційній (перехресній) дискримінації вимагає складних, гнучких підходів до комунікації.

Інклюзивна комунікація

Спершу, визначимося з термінами і поняттями. Інклюзивна комунікація не дорівнює політичній коректності. Політкоректність — це свідоме уникання образливих форм. Фільтр, який дозволяє прорідити стигматизуючу мову від стереотипних уявлень, безпідставних упереджень та аб’юзивних ярликів.

Тоді як інклюзивна комунікація є підмурівком створення умов для повноцінної взаємодії всіх груп у їхній найповнішій інтерсекційності. У цьому розумінні політична коректність є лише передумовою інклюзивної комунікації.

Спілкування в рамках інклюзивної комунікації передбачає, так би мовити «форматування діалогового вікна» і це не тільки звичайні емпатія і делікатність – на жаль, не всім притаманні – але й усвідомлення ширшого контексту, в якому існує людина з фізичними або ментальними обмеженнями. Часто-густо наше щире співчуття, особливо форма, в якій ми його виказуємо, може сприйматися його об’єктом як приниження, зайвий патерналізм чи пряма образа.

Не забуваймо, ми спілкуймося з людиною, а не з його діагнозом. Уникаймо зменшувальних форм: «бідненький», «інвалідик». Кажімо: людина з порушенням зору або слуху, а не сліпий чи глухий. Бо, знову ж таки, це ніяк не визначає якості певної особи, а навпаки масштабує особистість до рівня вади. 

Не перебільшуємо ані страждання, ані героїзм. Адже люди з тими чи іншим порушеннями навчилися жити з ними і радше компенсували їх, удосконаливши альтернативні здібності чи можливості.

Не робімо припущень щодо здатностей людини, виходячи з її фізичного вигляду. Ставимося до дорослих з відповідної до їхнього статусу повагою, а не як до неповноправних дітей.

Особливості інклюзивної комунікації

Комунікація з особами з порушеннями зору має конкретні вимоги. Необхідно представитися, представити усіх дотичних до розмови присутніх. Під час спілкування продовжуємо користуватися мовою тіла, що позначатиметься на тембрі нашого голосу і надасть співрозмовникові додатковий емоційний контекст. Слід повідомляти, коли припиняємо розмову.

Комунікація з особами з порушеннями слуху, очевидно має інші характеристики. Спочатку обов’язково треба з’ясувати, який вид спілкування найбільш зручний для комунікації. Це може бути читання по губах, жестова мова, письмова комунікація або ж бесіда за посередництва сурдоперекладача. Завжди важливий зоровий контакт. Потрібно висловлюватися читко, але не надто повільно, не кричати, що може створити дискомфорт для тих, хто користується слуховим апаратом.

Комунікація з особами з порушеннями мовлення також має починатися з визначення найзручнішого способу спілкування: письмо, малювання. Ця взаємодія вимагає терпіння і розуміння того факту, що ми маємо справу з особою з порушеннями мовлення, а не тим, хто має інтелектуальні порушення.

Комунікація з особами з інтелектуальними порушеннями має спеціальні вимоги і застереження. Необхідно ставити питання у різний спосіб, аби пересвідчитися, що людина зрозуміла нас, а ми її. Слід ставити загальні запитання, для відповіді на які достатньо однозначної реакції – так/ні. За можливості незле підготуватися до комунікації з людиною з такими порушеннями: розпитати тих, хто знайомий з нею, який спосіб спілкування може бути найбільш ефективним.

І наостанок… Чи є на сьогодні політика інклюзивності сталим процесом і незмінною цивілізаційною стратегією принаймні в Європі? Відповідь: ні. Найближчим часом можливе гальмування процесу, ба навіть декларативна відмова від цього курсу. Це станеться, хоча б через те, що сягає піку агресивна ексклюзивна хвиля, котра заперечує цінності та настанови інклюзивності.

Путін, Трамп, праворадикальні рухи, релігійні консерватори, «Глобальний Південь» – всі вони заперечують цивілізаційний тренд ЄС. Навіть у середині самого союзу фактично половиною громадян інклюзивна політика відкидається як насильство з боку «брюсельських бюрократів», що засвідчують останні результати виборів до Європарламенту.

Таким чином, можна зробити наступний висновок: ліберальна інклюзивна політика є рішучим і яскравим поступом у гуманітарній царині, яка наражається на політичний опір правопопулістської опозиції в середині та тиск деструктивної пропаганди зовні. Ці вороги інклюзивності мають твердий ґрунт під ногами, а саме ксенофобією, густо присмаченою інерцією.