Орієнтація на дезорієнтацію

Ексклюзивний світогляд породжує ідеологію, яка протистоїть всякому не стереотипованому сприйняттю реальності, а ґрунтована на такому сприйняті комунікація сповнена негативу стосовно різноманітних відмінностей і новацій. Ексклюзивний, у цьому сенсі, значить консервативний, традиційний, усталений – такий, що відкидає зміни у слововжитку, поведінці чи трибу життя.

Ідеальним взірцем агресивної ексклюзивної ідеології постав гітлерівський нацизм, який виключав з числа компатріотів усіх, хто не міг довести чистоту своєї арійськості. Чи відрізнявся неповноцінністю в якийсь інший спосіб: приміром, був людиною з інвалідністю, мав неправильну сексуальну орієнтацію або дотримувався хибних, на думку нацистів, поглядів.

Ближчим до нас прикладом ідеологічної ексклюзивності є московський рашизм. Бути на них не схожими – це злочин і хвороба одночасно. Мати відмінні від їхніх переконання є контагіозним збоченням. А супротив «російському ладу» має каратися на горло. «Ну, чому, чому ти такий нєрускій!», - у розпачу питає росіянин – і це звучить дуже, дуже ексклюзивно.  

Чи є інклюзивність політичною технологією

Прибічники ексклюзивності відповідають на таке питання ствердно. Ба більше вони упевнені: що це підривна ідеологія і безпринципна маніпуляція. Традиціоналісти-консерватори вірять, що завданням пропаганди інклюзивності є їхнє ідейне обеззброєння, що призведе до вивищення над ними всякого ґатунку меншин, які вони звикли зневажати і за рахунок яких уважати себе гідними кращої долі.

З одного боку, це гідний жалю егоїзм, що шукає собі виправдання, й елементарна ксенофобія дезорієнтованої істоти в незвичних умовах. А з іншого, культурна спадщина – віки стигматизації тих, хто так чи інак відрізнявся від домінуючої більшості й кого більш-менш безпечно можна звинувачувати у власних негараздах чи призначати цапами-відбувайлами за щось зле і незрозуміле.

Утім, поза культурними та психологічними нашаруваннями сутнісне розрізнення займенника «ми» на інклюзивну та ексклюзивну парадигми корениться у тому, що інклюзивне ми означає «я, ти і, можливо, ще хтось» і навспак ексклюзивне ми означає «я, можливо, ще хтось, але точно не ти».

Отже, інклюзивність обіймає та залучає до єдиного кола ті форми і прояви гуманності, що не загрожують проявам гуманності інших і в ширшому розумінні життю як такому. Звідси постає, наприклад, екологічний порядок денний, боротьба за права тварин, так званий політичний «піратський» рух і купа схожих за спрямуванням правозахисних номінацій.

Ті, хто поділяють такі ідеї, уважають інклюзивність єдиним підходом, що здатний знизити конфліктність у суспільстві та захистити гідність історично упосліджених соціальних груп і форм життя.

Однак упровадження цього підходу в суспільні відносини в першу чергу наражається на відторгнення інклюзивної риторики у вигляді незвичних мовних новотворів. Її спрямовану атаку на традиціоналістську лексику, що відбиває дискримінаційний чи аб’юзивний наратив, який колись усталився щодо певних груп.

Зачіпає насамперед нав’язуваний слововжиток, а не зміст, який за ним не хочуть бачити. Адже здебільшого мало-хто при здоровому ґлузді заперечуватиме проти ґречного ставлення до всякого роду меншин і всякого ґатунку особливостей. Принаймні така тенденція існувала з другої половини ХХ сторіччя і зберігалася до початку 2010-х років у межах євроцентричного світу.

Вимоги політкоректної комунікації, що засуджують історичні прояви дискримінації на основі етнічної приналежності, ґендеру, віку, інвалідності чи сексуальної орієнтації сприймаються прихильниками ексклюзивності як насильство над мовою, культурної спадщиною та природою як такою. Парадокс у тому, що відчайдушна боротьба правозахисників проти дискримінації та насильства виглядає в очах навіть помірковано консервативної аудиторії як сута дискримінація, насильство та підрив основ світоустрою.

Справа, звісно, не лише в риториці та незвичному слововжитку. Лякає злам патріархальної матриці, освітні та юридичні новації, толерантність до імміграції, мультикультуралізм – поступове витіснення традиціоналістської парадигми ліберальним плюралізмом.

Зараз зрозуміло, що процес відбувався занадто стрімко в рамках історичного часу і був адаптований далеко не всіма на відносно обмеженій території євроцентричної цивілізації. Одні суспільства-нації, і навіть окремі громади, були більше підготовлені до сприйняття цінностей інклюзивного світогляду, інші – менше, а деякі – зовсім не готові. Також безсумнівно, що фрустрацією, спричиненою привидами тотальної емансипації, не могли не використати право-радикальні популісти.

Ексклюзивна ідеологія на марші

Для політичного порядку денного правих популістів танці на «правах людини» перетворилися на пропагандистську золоту жилу. Права людини вони представляють як зловісну конспірологію, правдивий жупел, що ось-ось проллється на голови людей з консервативним світосприйняттям.

Тридцять років тому праві популісти являли собою жменьки маргиналів, проте сьогодні це серйозна потуга, що як каток чавить політичних конкурентів.

«Немає аніяких «прав людини»,- твердять праві екстремісти,- є незмінні права роду, корпорації, нації – чогось єдиного і обов’язково гомогенного. Є традиційні цінності, заповідані Адаму з Євою, і жодні модифікації допотопних цінностей не припустимі. Ваші вожді залізною рукою захистять вас від чужинців і покарають ізгоїв. Ваші патріархи не дадуть вам з’їхати на духовні манівці. Ваші мужі дадуть вам усе, що вам насправді треба. Жодних збочень, жодних непорозумінь – усе ясно і просто як день.»

Чи дійсно так просто і так ясно? І чи дійсно це щирі переконання?

Пригадується, що пізньорадянські ідеологи доби застою зі схожою аргументацією шпиняли «права людини», що сунули на них з «гнилого капіталістичного заходу», і то була начебто комуністична риторика. Сьогодні ж поборення «прав людини» очолюють президент-забудовник разом з президентом-гебістом і ніщо не заважає їм просувати цей засмальцьований наратив.

І для багатьох це звучить як модерна, оптимістична, революційна програма.

Коло цих людей сьогодні ширше, ніж коло прибічників інклюзивного лібералізму, тому світ знову лихоманить, як це було в часи пришестя більшовизму, нацизму та схожих єресей. Наразі виглядає так, що вплив ексклюзивної ідеології набуває глобального характеру.

Як це відіб’ється на суспільному кліматі, зокрема, українському?

Найбільш очевидним видається, що інклюзивна риторика буде згорнута в публічному просторі. Відтак увага до політики безбар’єрності відійде на другий план. Питання захисту прав людини також деактуалізуються, принаймні, їх штучно намагатимуться позбавити всеосяжного характеру, вилучаючи, наприклад, такі аспекти, як ґендер та сексуальна орієнтація. Стосовно просування «традиційних українських» цінностей,

безсумнівно, буде зроблено чимало. Феміністичні та антиколоніальні студії, які так збагатили суспільствознавчу науку України також будуть, у кращому випадку, відсунуті з чільних позицій в угоду псевдопатріотичному дискурсу. І безумовно, наслідки війни, постконфліктний стан країни зіграють свою роль у зниженні ваги ліберальних цінностей у суспільному розвитку.

Завжди можна сподіватися, що реакційна хвиля схлине разом з добою панування аморальних диктаторів-популістів, які її осідлали. Проте неможливо уявити собі ступінь падіння гуманітарних цінностей під час світової кризи. Втім, спираючись на історичний досвід виходу з мороку Другої Світової війни і на підставі цього прецеденту, можна передбачити, що чергова фаза гуманізації та прогресу в історії людства буде масштабнішою, філософські глибшою і політично більш міцною.