Антропологія волонтерства. Філософія: початок

Вічна війна

Вочевидь не за випадковим збігом поняття «волонтер» набуває поширення із першими систематичними спробами європейської філософської думки осягнути проблематику соціальних відносин Нового часу. У цьому річищі концепція Томаса Гоббса про «природний стан людини» стає свого роду підмурівком уявлень неклерикальних інтелектуалів тієї доби про соціальні відносини.

Природний стан людей Гоббс розумів, як здатність одних перешкоджати іншим в досягненні їхніх цілей: людина ставить перед собою певну мету й прагне її досягнення, що призводить до природного зіткнення з оточенням.

В такій композиції вочевидь немає місця альтруїзму. Проте є місце для заснованої на збігові інтересів спільноти і домовленості про загальні правила, що ставлять природну війну між людьми в певні рамки. З одного боку це обмежує свободу людини, а з іншого підвищує її шанси на виживання, на сторожі чого стоїть знаменитий гоббсіанський «Левіафан» – держава.

Трактат Гоббса про організацію людської спільноти насправді є першим соціологічним маніфестом, що поставив у центр уваги матеріальну, детерміновану природу людини. В цій моделі волонтером є той, хто на власний розсуд обирає собі соверена, продаючи йому свою свободу за гарантування безпеки.

У чому саме полягав радикалізм "Левіафана"?

Людина є хижою твариною. Мораль – не даність, а продукт страху й інтересу. Держава – не божественна інституція, а штучний механізм контролю над природною агресією. Воля – це рух тіла, а не психічний (духовний) акт. Свобода – це фізична відсутність перешкод, а не етичний вибір.

Його концепція "суверена яко бога на землі" сприймалась як пряма атака на церкву, бо усувала трансцендентність із соціального контракту. Британський парламент навіть розглядав заборону "Левіафана", бо той мовляв «розкладає мораль» та відкриває шлях до тиранії через надмірний страх перед свободою. А ще його «ліберально» налаштованих сучасників засмучувала теза Гоббса про те, що народ не мислить, а боїться.

Нагадаємо, що за кілька років перед публікацією трактату британські волонтери-революціонери відрубали голову власному суверену за рішенням парламенту. Себто на законних підставах. Чим, за консенсусом істориків, вторували шлях у модерну епоху, так званий, європейський «Новий Час».

Держава-Левіафан – це не носій істини, а механізм стабілізації. Він не «правий», бо істинний, – він «має рацію», бо зупиняє війну інтерпретацій. Суверен – це арбітр, а не пророк. Договірна фікція, якій ми передаємо право на тлумачення, контроль і застосування сили, бо альтернатива цій фікції – «війна всіх проти всіх».

Однак у разі, коли умов суспільного договору не дотримано, Левіафан ризикує заглибитися в океанські пучини так, що вже не зможе вигребти. Але не через якесь там народне повстання – звісно, ні – а виключно через руйнацію його «організмових» структур, у наслідок чого знову запанує безначальна природа. Себто війна і хаос. Тоді волонтери вимушені будуть з власної волі присягнути іншому страховидному чудовиську.

Вічний компроміс

Прямо перпендикулярно Гоббсу відповідає на ці питання його нідерландський сучасник Бенедикт Спіноза.

Спіноза вважав, що людина не «боїться і прагне безпеки», а прагне збереження життєвої сили, так званого «conatus’у». Якщо у Гоббса джерелом об’єднання є договір на підставі страху, то у Спінози підставою для об’єднання є спільна вигода. Якщо перший гадає, що держава є штучною безпековою конструкцією, другий розуміє її як природне продовження колективної сили. Для першого закон є зовнішнім примусом, для другого – формою реалізації внутрішньої сили суб’єкта.

За Гоббсом зміна влади катастрофічна за наслідками і нелегітимна. Для Спінози – легітимна, в разі коли влада суперечить розуму чи пригнічує життєву силу народу.

У Спінози компроміс не є вимушеним рішенням через страх, а динамічною рівновагою сил, яка змінюється в залежності від афектів (станів тіла і розуму). Таким чином, суспільство — не порядок, встановлений раз і назавжди, а плинна форма колективного виживання, що тримається на здатності мислити разом.

Почасти це пояснюється культурною та політичною атмосферою багатої й толерантної Нідерландської республіки, громадянином якої він був майже все життя. Водночас він був свідком перманентних війн, які мала вести республіка, відбиваючись від зазіхань сусідніх монархій. І котрі зрештою знищили республіканський лад.

Тож Спіноза розглядає компроміс не як укладений акт, а як множинну субстанцію, що не підкоряється нікому і владу, яка народжується з позитивної сили спільноти.

Що в його розумінні є субстанцією?

«Під субстанцією я розумію те, що існує саме в собі і мислиться через себе.» - каже Спіноза. Нею може бути лише Бог/Природа, що не має зовнішньої причини, не створена і не обмежена. Все за чим ми можемо спостерігати - тіла, події,  уявлення, афекти – суть модифікації цієї субстанції, себто способи її прояву.

Що ж є рушієм такого стану речей, якщо страху тут не місце?

Ним є conatus – життєва сила. «Кожна річ, наскільки їй це притаманне, прагне зберегти своє буття.» Conatus – це не біологічне виживання, а сутнісне зусилля бути собою, життєва інерція та стратегія тривання, але неусвідомлене, безвольне та безцільне – автоматичне як дихання.

Отже, як це розуміти?

Субстанція – це те, що існує без залежності. Conatus – це те, як ця субстанція реалізується в кожному модусі-прояві. Кожен модус (камінь, людина, ідея) не є частиною субстанції, але є її конкретною формою самовияву.

Conatus – не акт волі, а режим існування. Річ не обирає «бажати» існувати – вона вже бажає, бо існує. Це стосується всього: каменю, людини, ідеї, держави. Камінь, який летить – «бажає» летіти, не тому, що має намір, а тому, що проявляє conatus як свою динамічну сутність.

У людини це зусилля бути собою проявляється як афекти, бажання, розум, воля – усе це лише прояви conatus’а, його диференціації.

Conatus – не егоїзм, а етика реального. Людина, яка прагне зберегти себе, не повинна шкодити іншим, бо це нераціонально. Таким чином conatus дорівнює розумності, спільному життю й зрештою свободі. Етика Спінози виникає з conatus’у, бо розуміння своєї природи веде до співіснування, а не до війни.

Субстанція у Спінози – не «річ», а процес, що мислить і діє сам у собі. А conatus – ритм, за яким кожне буття намагається бути собою, будучи при цьому нічим іншим, як субстанцією в одній з її модифікацій.

За такого погляду на реальність альтруїзм як суспільна ідеологія стає не лише можливим, але й єдино раціональним. Справа не в моралі, не в релігійних настановах, а в механізмах світобудови та гармонійному співіснуванні з ними.

Прикметно, що за короткого життя Бенедикт Спіноза зазнав небезпечної слави єретика та вільнодумця. Його власна громада в Амстердамі піддавала його остракізму і зрештою відлучила, заборонивши використовувати власне юдейське ім’я «Барух» (благословенний). Головні твори Спінози були видані лише посмертно фламандською мовою та без зазначення імені автора, проте і вони були заборонені за кілька років.

Наступного разу ми зробимо крок завдовжки більш, ніж у 100 років і познайомимся з думками тодішніх мудрагелів щодо волонтерства та ваги соціального активізму в суспільстві.     

Артур Всеволожський