Антропологія волонтерства. Біологія

З Нового часу, європейська несекулярна думка поступово розвінчує метафізичне уявлення про людину як істоту виняткову. І якщо Аристотель бачив у людині «політичну тварину», то з XVIII сторіччя вона починає мислитися як тварина в ряду інших, але з потенціалом розраховувати свої кроки наперед, аби переформатовувати зовнішнє середовище для покращання умов існування свого виду.

Синхронно виникає перша принципова суперечність у лавах природознавців-прогресистів. Їй ми завдячуємо, з одного боку, уявленню Жана Батиста П'єра Антуана де Моне Ламарка про цільову еволюцію та, з протилежного, концепції Чарлза Роберта Дарвіна про сліпий добір в еволюції видів. При тому, що обидва мислили історію природи як безперервний процес становлення, де соціальне більше не окреме від природного. Тобто для обох еволюція організмів була платформою прогресу та вдосконалення.

Тільки Ламарк припускав, що виграшні риси успадковуються направлено під тиском умов існування, що дозволятиме наступним поколінням кумулятивно збільшувати потенціал виживання, а не потрібні для цього риси атрофуватимуться. Тоді як Дарвін уважав, що еволюція відбувається випадково шляхом природного й статевого відбору – слабка особина не виживає, а сильна здатна залишити потомство і в такий спосіб закріплюються корисні організмові зміни.

Ця логіка миттєво відкрила шлях для спекуляцій з приводу покращання людської породи.

Кузен Дарвіна Сер Френсіс Голтон – типовий вікторіанський вчений-аматор, що проявляв активність мало не в усіх галузях природознавства: від метеорології до психології, від акустики до статистики — начитавшись родича зрозумів еволюцію як прикладний інструмент селекції індивідів за ознаками, корисними для служіння імперії, продуктивної праці тощо. Яко фундатора науки «євгеніки» Голтона особливо обходило вирощування геніїв – як він сам – через спаровування особин із сильними спадковими ознаками таланту задля народження геніальних синів. Стосовно доньок не про що таке, звісно, не йшлося, адже слабка стать, тому і слабка, що біологічно нездатна на прояви духовної моці. Історики західної науки вважають Голтона предтечею і почасти батьком расової теорії, мізогінних студій, психометрії, технократичного утилітаризму та тоталітарного контролю.  

Сливе з цього моменту біологія перестає бути просто наукою, а починає розглядатися – здебільшого соціопатами – як технологія керування майбутнім. Відтоді приналежність моральності чи емпатії до царини етики ставиться під сумнів, і навпаки більшої достовірності набуває думка, що це тільки-но біологічно зумовлені реакції.

У цій частині ми станемо свідками розгортання дилемного обґрунтування природи соціального активізму в рамках біологічного детермінізму. І спробуємо зрозуміти, скільки тут вільного вибору, а скільки диктату моделі виживання.

Лоренц

Людям притаманна емпатія до ближніх, і навпаки ворожість та недовіра до дальніх. Під час небезпеки вони туляться до своїх і, м’яко кажучи, відштовхують тих, кого своїми не вважають (щоправда сьогодні в цьому питанні легко помилитися).

Нобелівський лауреат, зоопсихолог та етолог Конрад Захаріас Лоренц розглядав агресію як багатофакторну інстинктивну поведінку, притаманну всім тваринам, включаючи людину, і вважав її еволюційно необхідною для виживання виду, а адаптацію до середовища біологічною мораллю.

Він гадав, що агресія накопичується і потребує вивільнення, подібно до гідравлічного тиску. Відповідно єдиним запобіжником для надмірної агресії в людських спільнотах уважав етнічну культуру, ексклюзивну традицію, що за певними шаблонами каналізують надлишок зайвої енергії у корисні для виживання моделі поведінки, як то захист території, благодіяння спрямоване на членів своєї групи, творчість тощо. І навпаки, якщо культурні шаблони втрачають релевантність вивільняється деструктивна енергія. Лоренц сприймав традиційну культуру з її усталеним поведінковим репертуаром і ритуальними обмеженнями чимось на зразок екосистеми, яка гармонізує тваринні інстинкти людини. Тому будь-які соціальні новації, технічний прогрес, імміграцію й подібні масові та структурні зміни екзистенційного ландшафту він уважав

щонайменше руйнівними.

За правильним сценарієм по Лоренцу, якщо агресія вивільняється у відповідь на культурно прийнятні зовнішні виклики, то вона не набуває руйнівних форм, а навпаки може слугувати стимулом, зокрема для добровільної діяльності на благо громади, і таким чином суспільний баланс не порушується.

Якщо ж вольова відповідь спрямована на зовнішні виклики, які породжені чужорідним культурним тлом, відбувається, за словами Лоренца, «холостий вихлоп агресії». Що у перспективі веде до хаосу та ескалації насильства. 

Таке розуміння соціальної механіки багато в чому пояснюється походженням і світоглядом, притаманним багатьом представникам його класу – батько Лоренца був успішним віденським лікарем; його часу – він народився на початку ХХ сторіччя і пішов з життя, коли воно добігало кінця; його національною приналежністю – він був австрійським громадянином і більш ніж лояльним підданцем Третього Райху.

За його власним визнанням він яко «німецькомислячий природознавець» був переконаним націонал-соціалістом ще до того, як став членом цієї партії і почав працювати у нацистських установах. Лоренц брав участь у програмі расової селекції та пропагував ідеї про шкідливе змішування «біологічно несумісних» людських популяцій. Проте у поважні роки, коли його почали називати «гусячим татом» за афектовану і публічну любов до водоплавних птахів, на вивченні яких Лоренц побудував свою теорію, цей вельми медійний вчений не втомлювався повторювати, що його нацистське минуле було помилками молодості, хоча сорок років не така вже і молодість.  

Сапольскі 

Нейроендокрінолог і приматолог Роберт Моррис Сапольскі є крайнім лібералом і абсолютним детерміністом, позбавленим і краплини тевтонської сентиментальності. Такий немислимий для Лоренца світогляд він напевно прокоментував би у сенсі расової несумісності.

В порівняння з детермінованою інстинктами волею лоренцовської людини, Сапольскі стверджує: людина – це біохімічна подія. Свободи волі не існує в жодному вигляді й не може проявитися в жодному плані буття. Все обумовлено генетикою, гормонами, ембріональним розвитком, травматичним досвідом і соціальним контекстом. Усе, що нам спадає на думку, всяка відчута емоція та всі наші прагнення є продуктом причинного ланцюга, який ми не здатні контролювати.

Поєднання в одній голові крайнього лібералізму, що таки передбачає наявність свободи волі нехай і обмеженої, та крайнього детермінізму, що заперечує саму можливість сякої-такої волі, здавалося б є сутим парадоксом, але Сапольскі це анітрохи не засмучує.

Свобідної волі немає, але замість неї існує усвідомлена відповідальність, ба навіть і не усвідомлена. Відповідальність за невідворотні наслідки автоматичних дій, які коїть біологічна істота. Якби Сапольскі не був відомий як затятий атеїст, вільно було б

сказати, що його доктрина відгонює чимось дуже вітхозаповітним.

Прикметна його активність, спрямована проти сучасної юридичної системи, яка мститься і осуджує за вчинки, що скоєні не свідомо. Хоча в сучасній юридичній практиці існує поняття «злочин, скоєний в стані афекту», який пом’якшує провину, однак для Сапольскі це облудна напівміра. Адже вся наша діяльність – суцільний афект. Відтак юридична система перетворюється на механізм безпідставної помсти з боку фрустрованої публіки, яка наразі продовжує вірити, що злочин – особливо жахливий – є вільним вибором підсудного.

Сапольскі не раз виступав у судах як запрошений експерт по справах про особливо жорстокі вбивства і переконливо доводив, що конкретний підсудний просто не мав шансів не скоїти свій злочин. Його генетика, дитячі травми, гормональний фон, мозкові розлади і тощо, тощо прямо скеровували його до певних дій і про свобідну волю тут аніяк не може йтися.

То що ж робити в ситуації, у який ми не можемо знайти винуватого і навіть зрозуміти причини наших дій?

Відповідь Сапольскі – інклюзивність, емпатія, соціальний активізм, індивідуальна та суспільна відповідальність.

Відмова від хибної настанови думати, що ми робимо свідомий вибір на користь того чи іншого.

Відмова від лицемірного засудження, катування і вбивства тих, хто скоїв жорстокі злочини. Ми маємо нейтралізувати рецидиви їхніх злочинів, для чого потрібно їх ізолювати і реабілітовувати шляхом нейроетичної превенції.

Розбудовування соціального середовища, яке мінімізує стрес і агресію, що не карає, а намагається адаптувати, наскільки це можливо.

Впровадження секулярної, гуманістичної етики, що не визнає гріха, але визнає біль.

Ревізія значно під’їденої ідеалістичними нашаруваннями матриці гуманізму через призму науки.

Отже, ми маємо два полярних погляди біологів на соціальний альтруїзм.

Одна позиція ґрунтується на тому, що в основі соціального активізму лежить егоїстична інстинктивна агресія. Вольовим рішенням, жертвуючи чимось на благо спільноти, індивід фактично стверджує свої права уважатися її невід’ємним членом і в такій спосіб долає чуття власної безпорадності перед загрозою, що може нависати над окремим представником певної групи. Тож, допомагаючи оточенню наш абстрактний волонтер об’єктивно збільшує власні шанси на виживання.

Друга позиція полягає у тому, що альтруїстична дія спричинена станом свідомості «волонтера» і в жодному разі не є його вільним вибором, адже такий його благодійний стан сформувала сума факторів від виховання і умов зростання до спадкових захворювань і атмосферного тиску в моменті.

В світлі такого підходу благодіяння виглядає доволі карикатурно, ніби янголи доброчинства гойдаються на хмарках біохімічної зумовленості, а їхні крильця ростуть з гормонального фону.

Таким чином, відштовхуючись від тваринних реакцій Homo Sapiens, наступного разу поглянемо на волонтерство як дію істоти вищезгаданого виду з філософської точки зору.