Антропологія волонтерства. Політика

Слово «волонтер» стає відомим в Європі на межі 16 та 17 сторічь. Так тоді називали того, хто добровільно зголошувався на військову службу, зокрема за власний кошт. Отже, первинно в його значенні співіснують такі поняття, як вільний вибір і боротьба.

Згодом мілітарність цього слова значною мірою блякне, натомість волонтерами починають іменувати тих, хто за власним бажанням опікується суспільно корисними справами. Сьогодні ми знаємо волонтерство переважно як гуманітарну діяльність

заради викорінення різноманітних вад і недоліків, з якими також з різноманітних причин державні служби не можуть упоратися належним чином. При цьому слід відзначити політичну підозру з боку держави до волонтерства як анархічної сили, що конкурує з державою і від’їдає шмат її абсолютного суверенітету.

Сам факт наявності волонтерів свідчить про визнання функціональної неспроможності держави. А у тоталітарних чи авторитарних системах волонтер — це завжди потенційний ворог. Приміром у сьогоднішній РФ волонтерів змушують публічно присягати режиму та всіляко славословити мілітаристську політику і її головного провідника. Втім, це, так би мовити перехідна модель заперечення, а, скажімо, в таких жорстко тоталітарних утвореннях як СРСР чи Третій Райх будь-які спроби волонтерської діяльності безальтернативно переслідувалися.

З моменту впровадження незалежності, впродовж летаргійного громадянського сну, який так довго навіювали пострадянські владоможці, українці не дуже вирізнялися доброчинністю. І така політична лінія правлячих кіл виглядала більш ніж виправданою. Адже громадянська активність у будь-якому вигляді сприймалася ними як така, що становить загрозу їхньому безтурботному паразитуванню на тілі території, що якимось для них незбагненним чином дісталася їм у прокорм. Стратегічною тезою цього компрадорського урядування стало гасло «Збереження стабільності». Адже для консервування комфортного існування правлячої верхівки необхідно було приспати зародки громадянської активності.

Й довший час ця політика влади здебільшого виявлялася успішною настільки, що активістів демократичного руху вустами претендента на вищу державну посаду можна було називати «казламі, што нє дают нам работать». І маса, в принципі, приймала це як належне. «Господарники» господарювали, а громадяни на виокремлених для них владою ділянках суспільного простору потроху дбали про своє. Відносини між владою і громадянами в Україні можна було описати за допомогою наступної пропорції: ви нас не чіпаєте, а ми не звертаємо на вас уваги. При тому, що стагнація поглиблювалася, а боротьба між кланами посилювала політичну кризу та ідейно розколювала суспільство.

Згідно зі Світовим рейтингом благодійності на 2013 рік, Україна посідала в його списку лишень 103-тє місце серед 135 країн.

Зазвичай, такий низький рейтинг дослідники пояснюють недостатньо щільним соціальним капіталом середньостатистичного населення колоніальних чи постколоніальних спільнот, розуміючи під цим обшир горизонтальних зв’язків між людьми, що дозволяють їм діяти заради спільної мети.

Однак відомий афоризм «моя хата з краю» – що начебто відбиває сутність українського характеру – свідчить радше про культурно-історичний формат, в якому поневолена людність боронить свою свідомість і триб життя від зазіхань загарбників, а не про «недостатньо щільний соціальний капітал».

Перпендикулярно до висновків коментаторів і смислу цього рейтингу постає той факт, що наступного року після того, як ми дізналися про своє 103-тє місце, українці стрибнули в ньому ледь не на перше місце.

Отже, механізм активізації соціальної взаємодії спрацьовує якось інакше.

У країні з політичною недовірою, де вибори є радше обміном недовірами, волонтерство стає способом повернути собі агентивність, індивідуальний суверенітет, хай навіть не через виборчу урну, а через розповсюдження харчових наборів, піклування за людьми з інвалідністю чи боротьбу з ґендерно зумовленим насильством. Воно формується не як продовження політичної програми, а як політика без інституції, що заповнює політичну порожнечу.

Під час громадянських випробувань активістська свідомість, зокрема втілена у волонтерському русі, сягає апогею. Показово, що в незалежній Україні ми знаємо три потужні хвилі громадського активізму: 2004 р., 2013–2014 рр., 2022 р…

Всі три хвилі в тій чи іншій мірі спричинені відчуттям тотальної загрози існуванню національної спільноти.

Так, поштовхом до Помаранчевої революції стала фальсифікація результатів виборів та подальші антидержавницькі дії частини владної верхівки. Злочин московських посіпак проти засадничого права громадян демократичної держави обирати гаранта конституції шокував багатьох. І відповіддю на це стало широке розуміння того, що не тільки дбання про власний добробут, але й індивідуальна політична активність впливає на якість життя довкола.

Революція Гідності була збурена насильницькими діями щодо студентів, які протестували проти відмови тодішніх урядників, на догоду Кремлю, від курсу на європейське майбутнє. А всі подальші трагічні події лише закріпили у свідомості людей волю протидіяти ворожим силам і підтримувати ближніх.

Окупація, руйнування міст і сіл, геноцид… З цього часу український волонтерський рух перетворюється на потужну багатоцільову індустрію, яка обіймає всі прояви національного життя — від потреб оборони до піклування про немічних людей.

Волонтерство стає варіантом ідеальної держави з урахуванням того факту, що воно існує в рамках держави далеко не ідеальної.

Утім, щоденні трагедії, біль і сльози можуть трансформуватися у відчуття безвиході й цілковитої марності будь-яких зусиль. Після спалахів ентузіазму природно відбувається спад активності — кажуть фахівці з психічного здоров’я. Мабуть, для такої несталої нації, як наша, різниця між повселюдним запалом і такою самою апатією відчувається особливо виразно.

Проте це зовсім не є якоюсь виключно українською особливістю. В усіх національних спільнотах і навіть нечисленних групах відбувається щось схоже, адже ми — єдиний біологічний вид, і форми нашої соціалізації відрізняються, сказати б, лише стилістично.

Позатим, що мотивує волонтера віддавати свій час, сили чи кошти до певного моменту абстрактним людям або справам? У чому коріння соціального альтруїзму?

Деякі еволюційні біологи стверджують, що внутрішньогруповий альтруїзм є інстинктивною реакцією соціальної тварини на зовнішні загрози. Приміром, атака хижака чи стихійне лихо змушує її діяти альтруїстично щодо членів її прайда, табуна чи рою.

Про це ми поговоримо наступного разу.