За зачиненими дверима

Насильство у воєнних, конфліктних та постконфліктних ситуаціях є тлом, що системно живить дух ненависті, безпорадності та безвиході. Насичує загальну атмосферу страхом і агресією, чуттям приниженості й несвободи, які перекручують людські відносини, часто-густо перетворюючи їх на свою протилежність.  

Ми зіткнулися з такими наслідками на прикладі Катерини.

Війна прийшла в їхнє село раптово, втім негаразди спіткали її родину ще до того. Проте з війною для 27-річної Катерини кожен день ставав випробуванням: вибухи на околицях, холодні ночі, неможливість забезпечити дітей найнеобхіднішим... Але найтяжчим іспитом було не це, - її чоловік остаточно обернувся на втілення жаху.

Чоловік бив її, кривдив дітей – і ради на це було, не було де шукати заступництва – війна позбавила її можливості піти від насильника, захистити себе, подбати про безпеку двох синів п’яти та семи років.

З останньою надією Катерина звернулася до «Центру надання гуманітарної допомоги "Волонтер-68"», благаючи про порятунок. За її словами вона вже махнула на себе рукою, страшно їй було лише за дітей, які кожного дня здригалися від вибухів, чули лайку та потерпали від батькових побоїв.

Наша евакуаційна команда, ризикуючи власним життям, забрала сім’ю із зони небезпеки та оселила у шелтері «Без меж» – місці тимчасового проживання. Там вона вперше за довгий час могла спати спокійно, а діти – гратися, не колотячись від кожного звуку.

Проте емоційна вдача Катерини підштовхнула її до наступної пригоди. За тиждень вона вирішила возз’єднатися зі своїм новим-старим коханням у Харкові. Напевно, вона вірила, що опліч із цим чоловічим плечем усе буде добре, що він не такий монстр, як той від якого вона щойно врятувалася.

Позатим сценарій повторився: за кілька місяців пролунав дзвінок. Катерина плакала, благала врятувати її з дітьми. «Коханий» виявився не менш жорстоким: він принижував її, виганяв на вулицю, кричав на дітей.

Ми вчергове забрали її і оселили у гуртожитку для внутрішньо переміщених родин із дітьми. Катерина знову отримала безпечне місце для життя, соціальну та психологічну підтримку, змогла відновити сили. Вона відвідувала наші тренінги з протидії ґендерно зумовленому насильству, навчалася розпізнавати його прояви.

Утім минув час, й емоційна вдача та рожеві фантазії вкотре підштовхнули її на слизьку стежину...

І знову дзвінок – той самий відчай, ті самі сльози. Ми знову рятували її, знову оселили в нашому шелтері.

Поки вона з нами. Здається, Катерина справді розуміє, що насильство – це не любов і відносини можуть будуватися за іншому ґрунті.

Ми допомогли їй оформити розлучення, розпочати процес позбавлення чоловіка батьківських прав. Вона змогла знайти роботу, а її діти нарешті пішли до школи.

Виглядає так, що Катерину більше не лякає самостійне майбутнє. Вона будує його сама, завдяки переосмисленню власного досвіду. Так хочеться думати. Адже чуття меншовартості, набута безпорадність, якими обдаровує тривале знайомство з будь-якою формою насильства, жорстоко відбивається на особистісній цілісності й робить звільнення з лещат такого досвіду справою вкрай не простою.