Вихід є

Хатнє, побутове або, як його ще називають, сімейне насильство є такого ґатунку злочинна дія, що її найтяжче викрити, а її жертву реабілітувати. Як правило, ця форма наруги над правами людини є ґендерно зумовленою.

Ось один із взірців цієї напасті, з якою наша команда стикається, на жаль, занадто часто. Втім, ця історія різниться від багатьох інших – тим, що закінчується добре.  

На околиці Харкова  мешкає Ганна Степанівна - скромна, трудівлива жінка, яка все життя пропрацювала прибиральницею. З початком масованих російських обстрілів разом з родиною та сусідами їй довелося ховатися у підвалі ближньої школи і цей досвід безглуздого насильства відкрився їй як черговий прояв безпричинного безкінечного зла, якого безпомічній людині не уникнути.

Ганна Степанівна – безхитрісна жінка, їй завжди заледве вдавалося зводити кінці з кінцями, але життєві труднощі не спотворили її доброї вдачі, а серце завжди повнилося любов’ю до єдиних доньки й унуки.

Ганна Степанівна гадки не мала, що таке ґендерно зумовлене насильство, хоча стикалася з ним мало не щодня. Її донька Оксана вже багато років жила з чоловіком-аб’юзером, який принижував її, контролював кожен крок, зривав на ній злість і не соромився піднімати руку.

Але донька кожного разу вірила, що може наступного разу минеться – треба ще трохи потерпіти.

Ганна Степанівна так само терпіла, як її донька втрачає себе. Вона бачила страх в її очах, але не знала, як допомогти. Коли Оксана приходила з синцями і в той же час намагалася виправдати чоловіка, серце матері розривалося від болю.

Одного дня знайомі жінки порадили Ганні Степанівні відвідати заходи проекту «60+АКТИВНА», які проводила ГО «ЦНГД «Волонтер-68». Це були зустрічі для жінок її віку, де обговорювали нечувані для неї речі – права жінок, ґендерно зумовлене насильство та способи протидії цьому лиху. Але з кожною зустріччю жінка прислухалася уважніше.

За кілька місяців Ганна Степанівна наважилася розповісти про доньку, котра терпить знущання, про унуку, котра зростає в атмосфері страху, і про власну безпорадність.

Вона вперше усвідомила, що мовчання – це теж частина проблеми.

Під час зустрічей вона дізналася, що насильство – це не норма, що є організації, які можуть допомогти, що її донька має право на безпечне життя. Озброєна новими знаннями, вона почала говорити з Оксаною.

Спочатку донька не хотіла чути. Вона звикла терпіти, їй здавалося, що виходу немає. Але Ганна Степанівна не відступала, пояснюючи, що любов – це не страх, а синці – не «знаки пристрасті», а свідчення насильства.

Неквапом-небавом слова матері проростали у свідомості Оксани і, врешті-решт, жінка дозріла до усвідомлення, що вона не є бранкою, а її доля не довічний тюремний термін.

Оксана подала на розлучення, отримала юридичну підтримку, знайшла роботу та орендувала невелику квартиру. Разом із донькою вони почали нове життя без образ і болю.

І в серці Ганни Степанівни запанував мир, бо на обличчі любої доні вона більше не читає ані туги, ані страху.