Очима жертв війни. Надія Миколаївна

Я, Захарченко Надія Миколаївна, народилася у 1959 році, 6 жовтня. Мешкаю у Куп’янську-Вузловому мені – 61 рік.

Тепер напишу про своє життя.

Працювала я вихователькою в дитячому садочку «Сонечко».

У 2022 почалася війна, в цій війні я побачила усе: танки, літаки, гвинтокрили; вибухи, що розбили наші помешкання. На цьому етапі війни не було світла, газу та води – і ми в будь-яку пору року розводили вогнища, аби щось приготувати. Ховалися по підвалах – абиде, де потрапляли під обстріли.

Прожила я в таких умовах від початку війни до грудня 2024. Внаслідок усіх цих потрясінь я сильно захворіла і волонтери евакуювали мене до Харкова.

Наразі, родичів, що можуть подбати про мене, не залишилося. Донька з чотирирічною онукою не змогли витримати увесь цей жах війни і виїхали за кордон. А син воює. Тож я зосталася віч-на-віч зі своїми хворобами та інвалідністю.

Ольга Мушарова

В моїй квартирі розбиті вікна, які місцева адміністрація забила ЮСБІ. Навколо жах, темрява – не знаєш куди іти-бігти, холод, голод і немає на те ради.

А зараз я живу в Харкові, у гуртожитку на вулиці... Тут гарно, тепло, комфортно. Є вода, світло, газ усі умови. Нічого з цього ми не мали за роки війни.

Завершуючи розповідь про своє життя, я хочу щиро подякувати команді «Волонтер-68» та особисто моїй піклувальниці Ользі за їхню роботу, допомогу у важкі моменти, розуміння, підтримку та душевну розраду.