.png)
Світлана професійна куховарка. До війни разом з чоловіком і сином вона 12 років мешкала в Куп’янську. І її життя, як і життя багатьох наших співвітчизників російське вторгнення розділило на до і після.
27.02. 2022 загарбники увійшли до Куп’янська, з цього моменту всяке уявлення про норму в людських стосунках та функціонуванні соціальних інститутів більше не відповідало дійсному стану речей.
Ще в березні виховані в українській традиції громадянського протесту куп’янчани виходили на мітинги проти окупації та діяльності мера-колобаранта Мацегори, однак загарбники димовими шашками, стріляниною в повітря та індивідуальними репресіями таки ствердили правила «російського ладу». Суспільне життя в Куп’янську вмерло.
В місті запанував морок безвиході й безнадії. Заробити на життя можна було хиба що в якості запроданця чи підспівувача окупантській пропаганді. У цьому напрямку особливою запопадливістю відрізнилися чутливі до власних інтересів міські можновладці та безпринципні місцеві «правоохоронці». В цьому сенсі віками випробувана російська стратегія, спрямована на моральне розкладення поневоленого населення вкотре продемонструвала свою ефективність. Адже двоєдушних рабів приборкувати набагато легше.
На момент вторгнення чоловік Світлани Тарас проходив службу у війську. Так що в окупованому місті вони залишилися вдвох із сином Русланом й жили з власного городику та невеличкого господарства. Можливості жодного іншого не аморального способу матеріально підтримати себе росіяни куп’янчанам перекрили.
«Це було важко і здавалося нестерпним, - згадує Світлана, - але до того, як до хати не завітали непрохані гості.»
Одного несвітлого липневого ранку в хвіртку її садиби постукали. У щілину під хвірткою вона побачила берці й серце її похололо.
«Я подумала, що може не відчиняти, - розповідає Світлана. – А потім наступна думка – вони ж чули, що я вийшла. А ми всі вже добре вивчили, що від них можна чекати в разі найменшої непокори. Відчиняю. Питають: син вдома…»
Голос Світлани починає бриніти, вона продовжує: «Сказати – нема, то може омине? А як звірюки перевірять – розлютяться, то буде гірше? І це за мить треба вирішити...»
Росіяни зайшли у хату й почали допитувати двадцятишестирічного Руслана, чи служив він в АТО, як сильно радіє звільненню він бандерівців, чому досі не має російського паспорту і тому подібні питаннячка, неправильні відповіді на які так боляче ранять м’яку російську душу і такий самий мозок.
«Як я не плакала, не пручалася сина виволокли з хати, - згадує Світлана, - і вивезли, як то кажуть у невідомому напрямку.»
Згодом з’ясувалося, що тримали його у підвалі місцевого поліційного відділку.
«Руслана не було 35 діб, це я потім порахувала, але з самого початку на мене наче гора впала. – Продовжує згадувати Світлана. – Я дня від ночі не відрізняла. Нічого не знала, ніхто нічого не пояснював. Чому забрали? Що хочуть? Коли випустять? Чому не можна побачитися…»
Біль і жах нещасної матері зрозумілий майже кожній людині на цій планеті, за виключенням тих, хто населяє її 1/7 частину і то, мабуть, не всіх.
Насправді все настільки просто, що нормальній людині не до снаги сприйняти це всерйоз. Це російський лад, як такий
Чому забрали? Бо треба когось забирати.
Що хочуть? Щоб кожний знав, що його можуть забрати під приводом, з приводу і без приводу.
Коли випустять? Коли в катівні знадобиться місце для нової порції «уніжених і аскарбльоних».
Чому не можна побачитися? По-перше, тому що так ви страждатимете та побиватиметесь за долю близької людини незрівнянно більше, не знаючи, що з нею коїться. А, по-друге, російський лад занепокоєний, так би мовити, власним PRом: демонструвати наслідки тієї роботи з тілами і душами своїх жертв за певних обставин може зашкодити іміджу російського ладу та призвести до зайвих ексцесів.
За місяць і п’ять днів, під вечір Світлані віддали сина з переламаною ногою та зламаними ребрами.
За весь цей місяць і п’ять днів Руслана ні про що конкретно не розпитували, зате його і решту бранців щодня навчали тонкощам любові до нової батьківщини. З ранку в програмі було «художнє» виконання російського гімну, не достатня художність каралась кийками. А ввечері п’яні росіяни влаштовували розважальні нон-стоп сесії, мотлошачи і всіляко принижуючи своїх вихованців.
На початку вересня українська армія звільнила Куп’янськ. Молодий організм Руслана поступово подолав наслідки тортур. Він перебрався в Харків, знайшов роботу і влаштувався на новому місці.
Світлана довший час залишалася – важко кидати рідне гніздечко, де всяка дрібничка нагадує про щось знаменне і дороге. Однак навесні 2024 року росіяни знову почали наближатися до Куп’янська. Почастішали обстріли, КАБи, ракети. Дрони почали полювати на людей на вулицях міста.
За наполяганням сина Світлана, зрештою, наважилася покинути рідну домівку на час поки небезпека не мине. Сказати, що це було вчасно, значить висловитись якось блякло і невиразно. Бо за кілька днів після її від’їзду прямим влучанням хату було вщент зруйновано.
Сьогодні Світлана куховарить для команди ГО «Центр надання гуманітарної допомоги "Волонтер - 68"». Вона – одна з нас.